Відкритий лист. Президенту України Петру Порошенку.Вельмишановний Петре Олексійовичу!31 травня 1997 року між Україною та Російською Федерацією був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство та ратифікований країнами-підписантами. Сообщает http://korupciya.com/
Загрузка...
Відповідно до умов вказаного Договору Сторони «поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» ( стаття 2), «будують відносини на основі взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, незастосування сили або загрози силою» ( стаття 3), « в разі виникнення ситуації, яка створює загрозу миру, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, вона може звернутися до іншої сторони з пропозицією невідкладно провести відповідні консультації».
Даний Договір є дійсний, укладений терміном на 10 років і його дія автоматично продовжується на наступні десятирічні періоди, якщо жодна із сторін не заявить іншій про своє бажання припинити його дію.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 15 Конституції Російської Федерації передбачено, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації являються складовою її правової системи.
Таким чином, вимоги вказаного Договору є обов’язковими для обох країн, однак жодних дієвих заходів вжито не було.
Минуло три роки з часу військового захоплення частини території України – Автономної Республіки Крим Російською Федерацією та неоголошеної і офіційно невизнаної владою України війни на сході України — в Донецькій та Луганській областях.
Зазначені вище території не знаходяться під контролем влади України. На частинах територій Донецької та Луганської областей проголошені невизнані світовою спільнотою «Донецька та Луганська народні республіки» із своїми органами влади, воєнізованими та збройними формуваннями, вводяться паспорти громадян зазначених утворень, символіка, інша атрибутика характерна для держави.
З метою мирного врегулювання виниклої та існуючої ситуації на зазначених та прилеглих територіях і відновлення їх попереднього державного статусу прийнято ряд документів які отримали узагальнюючу назву «Мінські угоди». Учасниками цих угод в різних статусах є : Україна, Російська Федерація та Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Офіційна українська влада визнає саме трьохсторонній формат перемовин, тобто їх суб’єктами є зазначені вище учасники. Між тим, в перемовинах приймають участь та підписали основний чинний на даний час документ – Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року не ідентифіковані особи – А.В. Захарченко та І.В. Плотницький.
Головними чинними та оприлюдненими документами з пакету «Мінських угод» є:
— Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року (далі – Комплекс заходів), в якому міститься 13 пунктів-переліків зобов’язань
— Декларація Президента Російської Федерації , Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччини про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року (далі –Декларація), якою підтримано Комплекс заходів.
Прийняття Комплексу заходів та Декларації було викликано неефективністю Мінського меморандуму від 19.09.2014 року та суттєвого погіршення ситуації на зазначених вище територіях.
Однак хід подій після підписання Комплексу заходів (вже більше двох років) свідчить про неефективність і цього документа. Крім часткового відведення озброєнь та періодичного несистемного припинення обстрілів, інші зобов’язання сторонами не виконуються про що свідчать як повідомлення в засобах масової інформації, так і повідомлення офіційних, в тому числі і українських, осіб.
ГО «Інститут права і суспільства» проведено детальних аналіз доступних документів з пакету «Мінських угод». Цей аналіз дав підстави для висновку про те, що зазначені документи не являються міжнародно-правовим договором (угодою) в розумінні Конституції України, Віденської конвенції про право міжнародних договорів, Закону України «Про міжнародні договори України» та інших міжнародних та національних актів у сфері міжнародних договорів, а тому правове забезпечення виконання цих домовленостей неможливе.
З листів Головного департаменту забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України від 11.04.2017 року та Міністерства закордонних справ України від 14.04.2017 року вбачається, що ці державні інституції вважають, що Мінські домовленості фіксують політичні домовленості, не є міжнародними договорами і не містять будь-яких зобов’язань сторін, а тому виконання їх безпосередньо залежить від доброї волі держав що є одним із правових принципів правозастосовної практики.
Таким чином погляди ГО «Інститут права і суспільства» і зазначених державних інституцій в цьому питанні повністю співпадають.
Це, означає що застосування до сторін чи сторони цих угод будь-яких примусових (санкційних) заходів за невиконання своїх зобов’язань з точки зору міжнародного права є неможливим.
Таким чином, при умові відсутності доброї волі зі сторони Російської Федерації на виконання зобов’язань за «Мінськими угодами» ситуація зайшла в глухий кут.
Загибель та каліцтва тисяч громадян, важкі економічні, гуманітарні, фінансові наслідки подій на сході України (а отже і для всієї України), правова нікчемність «Мінських угод», необхідність вирішення проблеми мирним (дипломатичним чи правовим шляхом) свідчать про необхідність відшукання інших альтернативних рішень.
З врахуванням неможливості правового ( юридичного) впливу виконання зобов’язань та їх фактичного невиконання помилковою вбачається позиція офіційної влади України щодо відсутності альтернативи Мінським угодам.
Невжиття належних заходів реагування призвело до того, що до цього часу не застосовані санкції до всіх відповідальних осіб, які своїми діями сприяли окупації Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей. Зокрема щодо суддів Конституційного суду Російської Федерації, які 19 березня 2014 року визнали конституційним договір між Автономною Республікою Крим та Російською Федерацією про утворення в складі РФ нового суб’єкта.
Змушені констатувати, що Російська Федерація є постійним членом Ради Безпеки Організації об’єднаних націй, незважаючи на статус країни- агресора і продовжує бути ним, тільки через недолугість офіційної позиції Української влади. Адже статтею 27 Статуту Організації об’єднаних націй передбачено, що країна, яка є стороною конфлікту зобов’язана утриматися від голосування, в тому числі користуватися правом вето. Однак, тільки через недолугість офіційної влади України Російська Федерація користується правом вето в Радбезі ООН.
Одним із альтернативних рішень може бути перегляд формату подальших переговорів з проведенням їх на багатосторонній основі з участю держав-гарантів що підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року (далі — Меморандум від 5.12.1994 року).
Даний Договір є дійсний, укладений терміном на 10 років і його дія автоматично продовжується на наступні десятирічні періоди, якщо жодна із сторін не заявить іншій про своє бажання припинити його дію.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 15 Конституції Російської Федерації передбачено, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації являються складовою її правової системи.
Таким чином, вимоги вказаного Договору є обов’язковими для обох країн, однак жодних дієвих заходів вжито не було.
Минуло три роки з часу військового захоплення частини території України – Автономної Республіки Крим Російською Федерацією та неоголошеної і офіційно невизнаної владою України війни на сході України — в Донецькій та Луганській областях.
Зазначені вище території не знаходяться під контролем влади України. На частинах територій Донецької та Луганської областей проголошені невизнані світовою спільнотою «Донецька та Луганська народні республіки» із своїми органами влади, воєнізованими та збройними формуваннями, вводяться паспорти громадян зазначених утворень, символіка, інша атрибутика характерна для держави.
З метою мирного врегулювання виниклої та існуючої ситуації на зазначених та прилеглих територіях і відновлення їх попереднього державного статусу прийнято ряд документів які отримали узагальнюючу назву «Мінські угоди». Учасниками цих угод в різних статусах є : Україна, Російська Федерація та Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Офіційна українська влада визнає саме трьохсторонній формат перемовин, тобто їх суб’єктами є зазначені вище учасники. Між тим, в перемовинах приймають участь та підписали основний чинний на даний час документ – Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року не ідентифіковані особи – А.В. Захарченко та І.В. Плотницький.
Головними чинними та оприлюдненими документами з пакету «Мінських угод» є:
— Комплекс заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12.02.2015 року (далі – Комплекс заходів), в якому міститься 13 пунктів-переліків зобов’язань
— Декларація Президента Російської Федерації , Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччини про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року (далі –Декларація), якою підтримано Комплекс заходів.
Прийняття Комплексу заходів та Декларації було викликано неефективністю Мінського меморандуму від 19.09.2014 року та суттєвого погіршення ситуації на зазначених вище територіях.
Однак хід подій після підписання Комплексу заходів (вже більше двох років) свідчить про неефективність і цього документа. Крім часткового відведення озброєнь та періодичного несистемного припинення обстрілів, інші зобов’язання сторонами не виконуються про що свідчать як повідомлення в засобах масової інформації, так і повідомлення офіційних, в тому числі і українських, осіб.
ГО «Інститут права і суспільства» проведено детальних аналіз доступних документів з пакету «Мінських угод». Цей аналіз дав підстави для висновку про те, що зазначені документи не являються міжнародно-правовим договором (угодою) в розумінні Конституції України, Віденської конвенції про право міжнародних договорів, Закону України «Про міжнародні договори України» та інших міжнародних та національних актів у сфері міжнародних договорів, а тому правове забезпечення виконання цих домовленостей неможливе.
З листів Головного департаменту забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України від 11.04.2017 року та Міністерства закордонних справ України від 14.04.2017 року вбачається, що ці державні інституції вважають, що Мінські домовленості фіксують політичні домовленості, не є міжнародними договорами і не містять будь-яких зобов’язань сторін, а тому виконання їх безпосередньо залежить від доброї волі держав що є одним із правових принципів правозастосовної практики.
Таким чином погляди ГО «Інститут права і суспільства» і зазначених державних інституцій в цьому питанні повністю співпадають.
Це, означає що застосування до сторін чи сторони цих угод будь-яких примусових (санкційних) заходів за невиконання своїх зобов’язань з точки зору міжнародного права є неможливим.
Таким чином, при умові відсутності доброї волі зі сторони Російської Федерації на виконання зобов’язань за «Мінськими угодами» ситуація зайшла в глухий кут.
Загибель та каліцтва тисяч громадян, важкі економічні, гуманітарні, фінансові наслідки подій на сході України (а отже і для всієї України), правова нікчемність «Мінських угод», необхідність вирішення проблеми мирним (дипломатичним чи правовим шляхом) свідчать про необхідність відшукання інших альтернативних рішень.
З врахуванням неможливості правового ( юридичного) впливу виконання зобов’язань та їх фактичного невиконання помилковою вбачається позиція офіційної влади України щодо відсутності альтернативи Мінським угодам.
Невжиття належних заходів реагування призвело до того, що до цього часу не застосовані санкції до всіх відповідальних осіб, які своїми діями сприяли окупації Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей. Зокрема щодо суддів Конституційного суду Російської Федерації, які 19 березня 2014 року визнали конституційним договір між Автономною Республікою Крим та Російською Федерацією про утворення в складі РФ нового суб’єкта.
Змушені констатувати, що Російська Федерація є постійним членом Ради Безпеки Організації об’єднаних націй, незважаючи на статус країни- агресора і продовжує бути ним, тільки через недолугість офіційної позиції Української влади. Адже статтею 27 Статуту Організації об’єднаних націй передбачено, що країна, яка є стороною конфлікту зобов’язана утриматися від голосування, в тому числі користуватися правом вето. Однак, тільки через недолугість офіційної влади України Російська Федерація користується правом вето в Радбезі ООН.
Одним із альтернативних рішень може бути перегляд формату подальших переговорів з проведенням їх на багатосторонній основі з участю держав-гарантів що підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року (далі — Меморандум від 5.12.1994 року).
Загрузка...
Для цього Президент України який є главою держави і виступає від її імені, гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності (стаття 102 Конституції), який відповідно до статті 106 Конституції повноважний забезпечувати державну незалежність, національну безпеку, представляти державу в міжнародних відносинах зобов’язаний звернутися до глав держав та урядів зазначених вище держав та інших суб’єктів міжнародних відносин з відповідними пропозиціями про створення нового міжнародного формату по вирішенню існуючої болючої проблеми.
При цьому необхідно виходити з того, що сторони Меморандуму від 5.12.1994 року, а саме Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки в особі глав держав та урядів взяли на себе щодо України у відповідності до принципів Заключного акта НБСЄ (995010) наступні зобов’язання:
— поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (стаття 1),
— утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, невикористання зброї проти України (стаття 2),
— утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав , притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (стаття 3),
— домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї (стаття 4 ),
— не застосовувати ядерну зброю проти України (стаття 5),
— проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань (стаття 6 ).
Очевидно, що окупувавши територію Автономної Республіки Крим України та сприяючи незаконним військовим формуванням на території окремих районів Донецької і Луганської областей України Російська Федерація порушила свої ж зобов’язання передбачені в статтях 1 та 2 Меморандуму.
Інші учасники Меморандуму за власною ініціативою не виконують своїх зобов’язань перед Україною передбачених в статтях 4 та 6 Меморандуму, а саме,
— не добиваються негайних дій Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі учасниці договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995098), що не володіє ядерною зброєю, яка стала жертвою агресії
— не проводять консультацій передбачених в положеннях пункту 6 Меморандуму.
При цьому необхідно зазначити, що Меморандум є повноважним і чинним міжнародно-правовим документом, оскільки саме його підписання стало правовою підставою набрання чинності Законом України від 16 листопада 1994 року «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року»( стаття 6 Закону)
У випадку не підписання Меморандуму від 5.12.1994 року зазначений вище Закон не набув би чинності і Україна не несла б зобов’язань які визначені в Договорі від 1 липня1968 року. Зазначене свідчить про юридичну взаємопов’язаність Меморандуму від 5.12.1994 року, Закону від 16.11.1994 року та Договору від 1.07.1968 року.
Україна добросовісно, своєчасно і в повному обсязі виконала зобов’язання щодо повної ліквідації ядерної зброї на своїй території.
Ратифікуючи (приєднуючись ) договір від 1 липня1968 року Україна в статті 4 Закону від16.11.1994 року зробила застереження про те, що « Загроза силою чи її використання проти територіальної цілісності та недоторканності кордонів чи політичної незалежності України з боку будь-якої ядерної держави , так само, як і застосування економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав , притаманних її суверенітету, розглядатимуться Україною як виняткові обставини, що поставили під загрозу її найвищі інтереси».
Це означає наявність в України права на перегляд своєї позиції щодо своїх зобов’язань за договором від 1 липня 1968 року.
Звернення до глав держав та урядів Французької Республіки та Китайської Народної Республіки моє ґрунтуватися на тому, що вони, не будучи безпосередніми підписантами Меморандуму від 5.12.1994 року, офіційно висловили аналогічні гарантії Україні у формі Декларації із листом Президента Французької Республіки Ф. Міттерана від 5.12.1994 та Заяви Уряду КНР від 4.12.1994 та, відповідно, взяли на себе такі ж зобов’язання як і країни-підписанти.
Можливі аналогічні звернення до найбільш авторитетних (впливових) та заінтересованих в забезпеченні миру в світі та регіоні держав та міжурядових організацій ( наприклад Польща, Республіка Білорусь, ООН, НАТО тощо).
Відповідні державні інституції України фактично визнають свою неспроможність ( або небажання) знаходити нові шляхи вирішення зазначеної проблеми, про що свідчать постійні і однозначні заяви про відсутність альтернативи Мінським домовленостям. Вбачаємо необхідність залучення до обговорення зазначеної проблеми якнайширшого кола громадськості ( громадських організацій, політичних діячів, політиків та політологів, правників, дипломатів, інших фахівців) з участю представників влади ( круглі столи, конференції тощо).
Наші погляди та пропозиції ґрунтуються не тільки на наших поглядах та розумінні проблеми, а й на вивченні та врахуванні думок широкої української громадськості, поширюваної у засобах масової інформації.
Ми готові до співпраці і сподіваємося на відповідне реагування на це звернення.
Додаємо підготовлений нами правовий висновок із зазначеної проблеми.
З повагою,
Президент ГО Ю.А. Кармазін
